«Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка в питаннях і відповідях для ЗНО
«Сон» («У всякого своя доля…») Тараса Шевченка в питаннях і відповідях для ЗНО
Про рід, жанр, назву та сюжет
Яким є літературний рід цього твору?
А що це означає?
Це нескладно. Епос – це коли у творі розповідається про якісь події, а лірика – коли розповіді про події немає, а є розкриття різних почуттів, переживань. Так ось, у «Сні» є й перше, і друге.
А жанр – поема, чи не так?
Звісно! А точніше, це сатирична поема.
А що значить «сатирична»?
Від слова «сатира». Пригадаймо, що це таке. Це не звичайний гумор, а такий дуже гострий, дошкульний. Коли автор хоче показати, що він дуже погано ставиться до якогось явища, засуджує його.
А до якого ж явища (чи може, явищ) так погано ставився Тарас Григорович?
До російського самодержавства, до суспільних порядків у Російській імперії, від яких так страждали прості українці, особливо до кріпацтва, до гноблення бідних із боку багатіїв. А ще до того, що чимало українців, йдучи на службу до царя, відцуралися рідної мови та звичаїв.
А до речі, чому в цього твору така назва?
Це, з одного боку, ніби й нескладне питання, але якщо добре подумати…
Ну начебто зрозуміло: ліричний герой (тобто той, від імені якого у творі ведеться розповідь) детально переказує свій сон, тому й назва така. Утім, досить вірогідним видається таке пояснення: ті картини, які Шевченко побачив, коли відвідав Україну (до речі, сталося це в 1843 р.; для цього митець навіть перервав навчання в Петербурзькій Академії мистецтв), були такі жахливі, що нагадували якийсь страшний сон.
А ще є поширена думка, що поет приховав свої враження й думки у формі сну, щоб, якщо його звинуватять у паплюженні постаті російського царя, він міг сказати, що це ж лише сон, а не правдиве зображення чогось.
Чи можна стверджувати, що в поеми «Сон» є певний сюжет?
Звісно! Більшість наших сновидінь має певний сюжет, хоч і дуже химерний та заплутаний. Так само й Шевченків твір.
Короткий переказ
Про що розповідається в цьому творі, якщо дуже коротко?
Герой поеми вночі прийшов додому п’яний (він повернувся з бенкету) та заснув міцним сном. Йому наснився дуже дивний сон.
Снилося, буцімто він летить услід за совою (варто зауважити, що сова – це птах, активний уночі, він пов’язаний у народних уявленнях із темрявою, розпачем, відчаєм) над Україною, прощаючись із нею. Спочатку герой милується чудовими пейзажами, а потім із жахом бачить картини мук простих українців: ось, приміром, вдову змушують платити подушне (податок) за свого померлого чоловіка, а єдиного сина забирають в армію, а ось помирає від голоду дитина, поки її мати працює на панщині, чи шкандибає покритка з байстрям, якої відцуралися батьки.
Потім місце дії змінюється. Тепер герой летить до Сибіру. Там він бачить жахливі муки в’язнів-каторжників, закованих у кайдани.
Далі – ще одна зміна місця дії: тепер герой потрапляє в Петербург – столицю імперії. Тут він зустрічає землячка-перевертня, який служить у палаці царя й уже відцурався рідної мови. Той пропонує оповідачеві провести його в палац за грошовий хабар, але герой відмовляється, робиться невидимим і заходить у царські палати.
Тут він бачить самого царя й царицю (йдеться про Миколу I та його дружину Олександру Федорівну, які були сучасниками поета), а поруч із ними – пикатих та пузатих придворних, які геть утратили власну гідність, прагнучи будь-що догодити державцям.
Далі він бачить украй кумедну сцену, що символізує мерзенну рабську сутність цих царських підданих-лизоблюдів. Це сцена мордобиття, у якій цар б’є в пику найстаршого придворного, той – меншого, той – ще меншого – і так без кінця й краю: усе, аби лише догодити цареві.
А далі герой іде оглядати Петербург. Він роздивляється різні споруди та згадує минуле України, особливо лихо, яке їй заподіяли російські імператори та імператриці. А ще сумує через те, що чимало земляків, ставши російськими чиновниками, зовсім відцуралися української мови та своїх батьків.
Нарешті, він знову заходить у царський палац. Цар, змучений похміллям, схожий на ведмедя, який виліз із барлоги. Він кричить на підданих, і раптом усі вони провалюються під землю. Розгублений, він уже більше схожий на кошеня.
Герой аж засміявся через це, а цар почув це та гучно крикнув – герой перелякався й прокинувся.
Про структуру та композицію
А чи ділиться «Сон» на якісь розділи чи частини?
Ні. Якби ділився, ми би побачили цифри I, II, III чи назви цих частин. Але ж не будьмо формалістами! Якщо подивитися на зміст, то виразно простежуються чотири різнопланові частини.
Перша – це своєрідний філософський пролог, де наведено роздуми про низку людських вад (він починається словами «У всякого своя доля // І свій шлях широкий»). Друга – це уявна подорож Україною, третя – подорож Сибіром, а четверта – Петербургом.
Чи можна сказати, що у творі є певні дійові особи?
Так, їх не дуже багато. До них, зокрема, можна віднести образи героя-оповідача, царя та цариці, землячка-зрадника.
Поет дає їм дуже лаконічні, проте влучні характеристики. Так, про царя сказано, що він був «високий, сердитий», про царицю, що вона була «мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога, // Та ще на лихо, сердешне, // Хита головою…» Підкреслено її худорлявість, хворобливий вигляд, схильність до нервових конвульсій.
Цікаво, що Микола I та його дружина прочитали Шевченків твір та надзвичайно образилися, побачивши своє дошкульне зображення. Це стало однією з передумов того, що серед заарештованих учасників Кирило-Мефодіївського товариства саме Тарас отримав найсуворіше покарання.
У поемі є окремі місця, які досить важко зрозуміти. Наприклад, там, де розповідається про каторжників, про Сибір, згадується якийсь «цар всесвітній, цар волі». Про кого тут ідеться?
Справді непросте питання. Швидше за все, це узагальнений ідеалізований образ засланого борця з самодержавством. Тут можна згадати декабристів – російських дворян, які наважилися повстати про царя. Водночас цей образ може бути й натяком на образ Ісуса Христа. Адже, згідно з Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус — Цар Юдейський“.
А в тій частині поеми, де йдеться про Петербург, є такий собі опис якогось войовничого вершника на коні, і сказано: «… на скелі наковано: Первому – Вторая таке диво наставила». Що це означає?
Це сатиричний опис пам’ятника Петрові I на Сенатській площі в Петербурзі, спорудженого за наказом Катерини II. «Первому – Вторая» — це напис на цьому пам’ятнику російською та ще й латиною («Petro Primo Katarina Secunda»).
Сам же поет пояснює далі: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну».
Згадаймо трохи з історії! Петро I після того, як наш гетьман Іван Мазепа перейшов на бік шведського короля, почав чинити безліч дій, спрямованих на придушення української автономії: наказав знищити Батурин (при цьому росіяни вирізали майже всіх його жителів), заснувати так звану Малоросійську колегію, що керувала Україною замість гетьмана,— а коли наказний гетьман Павло Полуботок намагався відстояти інтереси козацької держави, наказав ув’язнити його в петербурзькій Петропавловській фортеці, де той і помер.
До речі, голос закатованого Полуботка лунає в одному з місць поеми «Сон», де сказано про те, як «сумно співає щось такеє невидиме»…
А «Вторая доконала // Вдову сиротину» — це вже про дії імператриці Катерини II, що повністю знищила залишки автономії козацької України, наказала ліквідувати Запорозьку Січ та запровадила кріпосне право.
«Сон» є чудовим прикладом того, наскільки чітко і гостро поет може зображати певні історичні та суспільні явища. Більше того, сам митець повинен виконувати місію не лише художника, але й правдошукача. Цікаво, чи не так?
Источник
Тараса Шевченка «Сон»
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: сатирична поема (політична сатира).
Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імперського режиму.
Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Російській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.
Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі картини закріпаченої України на тлі розкішної природи) — над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) — ліричний герой у Петербурзі (палац самодержця, сцена «генерального мордобитія» (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків).
Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.
У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в тогочасній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три частини — зображення України, Сибіру й Петербурга.
Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»
Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не контрастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи співзвучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуковому образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослідник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенатської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, відомо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, розіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.
У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербурга — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівництві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Заповіту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла Полуботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.
Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зустрів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурався рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…
Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сарказм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пузаті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їхню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генеральним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршомазам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного засобу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і запровадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».
Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.
Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова проти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».
Источник
